Народна казка не має конкретного автора: текст існує в багатьох усних варіантах, які століттями змінювали оповідачі. Літературна казка написана конкретною людиною і надрукована в незмінному вигляді, захищеному авторським правом. Це розмежування за походженням тексту лежить в основі решти відмінностей, від сюжетної структури до ступеня індивідуалізації персонажів.
Обидва види розповідають про вигадані події, залучають фантастичних істот і завершуються перемогою добра. Спільна тема приховує головне: механізм творення тексту в них протилежний. Саме цей механізм пояснює, чому та сама сюжетна лінія існує в народній традиції у двадцяти варіантах, а в літературній казці існує в одному канонічному тексті.
Головна відмінність: автор проти спільноти
Автора народної казки встановити неможливо. Твір передається з покоління в покоління, кожен оповідач додає або забирає деталі. Жодна версія не має статусу оригіналу. Автор літературної казки відомий поіменно, а текст після публікації не змінюється: редакція, дата виходу і видавництво зафіксовані так само, як у будь-якому іншому друкованому творі.
Це не формальність. Право на зміну тексту визначає, яким способом твір існує далі. Українську народну казку про Кирила Кожум’яку фольклористи дев’ятнадцятого століття записували в кількох редакціях. Ці редакції відрізняються деталями подвигу героя. Авторську казку Івана Франка «Фарбований Лис» ніхто не редагує при переказі, бо зміна тексту виводить твір за межі того, що написав Франко.
Чому усна форма закріплює сталі функції, а письмова цього обмеження не має
Дослідник Володимир Пропп показав на матеріалі чарівних казок, що сюжет складається з обмеженого набору функцій дійової особи: заборона, порушення заборони, шкода, боротьба з антагоністом, перемога. Українське казкознавство спирається на той самий принцип: Лідія Дунаєвська і Степан Мишанич аналізували, як усна передача відбирає саме ті сюжетні ходи, які легко запам’ятати і повторити вголос.
Пропп нарахував тридцять одну функцію дійової особи в проаналізованих текстах, хоча в конкретній казці задіяна лише частина з них. Початкова ситуація, відлучення, заборона, порушення заборони, розвідування, видача, підступ і пособництво формують зав’язку майже будь-якого чарівного сюжету, від слов’янських до західноєвропейських записів. Повторюваність цього набору дозволяє оповідачеві тримати структуру в пам’яті без запису.
Закон економії слова, на який спираються дослідження усної традиції, працює як фільтр: деталь, яку важко переказати іншими словами, випадає з тексту за кілька поколінь передачі. Друкований текст цього фільтра позбавлений. Письменник може ввести паралельну сюжетну лінію, розгорнути опис або дати герою суперечливий характер. Ніхто не спростить це при наступному прочитанні, бо наступного усного переказу просто не буде.
Класифікація за походженням
| Ознака | Народна казка | Літературна казка |
|---|---|---|
| Автор | не встановлюється, творець колективний | конкретна людина, ім’я відоме |
| Форма побутування | усна, з варіантами | письмова, друкована |
| Текст | змінюється при кожному переказі | фіксований після публікації |
| Персонажі | типізовані функції, повторювані з казки в казку | індивідуалізовані, з власним характером |
| Композиція | традиційні зачин і кінцівка, словесні формули | довільна, часто розгорнута в повість |
| Час дії | невизначений минулий | довільний, зокрема сучасний |
Ці ознаки не рівноцінні. Типізовані персонажі і традиційний зачин народної казки не самоціль: вони існують тому, що текст мусить втриматися в пам’яті оповідача без опори на папір. Авторство і фіксованість тексту первинні, решта ознак у таблиці з них випливає.
Межовий випадок: авторська обробка фольклорного сюжету
Плутанина виникає там, де письменник записує вже наявний народний сюжет і публікує його. Брати Грімм зібрали усні перекази німецьких земель, але виклали їх літературною мовою і об’єднали в авторську збірку «Дитячі та родинні казки», вперше видану в тисяча вісімсот дванадцятому році. Композиція і мотиви лишилися фольклорними, текст із моменту публікації зафіксований і належить конкретному виданню.
Тому збірка братів Грімм класифікується як літературна обробка фольклорного матеріалу, а не як народна казка в чистому вигляді. У неї є видавнича дата, впорядники і незмінний друкований текст. Той самий принцип діє щодо будь-якого сучасного переказу «Колобка» чи «Івасика-Телесика» для дитячої книжки. Переказ стає літературним твором з моменту, коли отримує фіксовану письмову форму і вказаного автора або упорядника.
Покажчик Аарне-Томпсона-Утера і що він показує
Фольклористи каталогізують сюжети народних казок за міжнародною системою, яка не залежить від мови запису. Фін Антті Аарне опублікував перший покажчик типів казок у тисяча дев’ятсот десятому році. Американець Стіт Томпсон розширив і переклав його англійською в тисяча дев’ятсот двадцять восьмому році. Ганс-Йорг Утер підготував останню редакцію в двохтисячному четвертому році, додавши сюжети зі Східної та Південної Європи.
Покажчик підтверджує саме те, що відрізняє народну казку від літературної. Один і той самий сюжет фіксується під одним номером у десятках незалежних національних традицій. Сюжет про дівчину, яка через приниження і магічну допомогу здобуває шлюб з можновладцем, зареєстрований під номером 510А. Він трапляється в українських, французьких і німецьких записах, зроблених незалежно одне від одного.
Той самий покажчик містить сюжет про дівчину в дорозі до бабусиної хати, яка зустрічає хижака: він зареєстрований під номером 333. Цей сюжет фіксувався у фольклорі кількох європейських народів задовго до того, як Шарль Перро видав свою літературну версію в тисяча шістсот дев’яносто сьомому році. Жодна літературна казка такого статусу отримати не може, бо в неї є один зафіксований текст і одна дата першої публікації.
Хронологія: як жанр літературної казки поширювався Європою
Жанр літературної казки в сучасному розумінні виник не одразу і не в одній країні. Хронологія перших знакових збірок показує швидкість, з якою прийом однієї країни підхоплювали в інших.
| Автор і збірка | Рік першого видання | Інтервал від попередньої віхи |
|---|---|---|
| Шарль Перро, «Казки матінки моєї Гуски» | 1697 | початок відліку |
| Брати Грімм, «Дитячі та родинні казки» | 1812 | 115 років |
| Ганс Крістіан Андерсен, перша збірка казок | 1835 | 23 роки |
| Іван Франко, «Коли ще звірі говорили» | 1899 | 64 роки |
Розрив між французьким і німецьким внеском перевищує століття, а від Андерсена до Франка минуло менше семи десятиліть. Це не ознака відставання української літератури. Окремі казки зі збірки Франка друкувалися в дитячому журналі «Дзвінок» ще з тисяча вісімсот дев’яносто шостого року. Окремим виданням вони вийшли пізніше, у тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятому.
Українська традиція: дослідники і письменники
Систематичне вивчення української народної казки почалося в дев’ятнадцятому столітті працями Миколи Цертелєва, Ізмаїла Срезневського та Миколи Костомарова, які записували і публікували усні тексти. У двадцятому столітті жанрову специфіку казки досліджували Лідія Дунаєвська і Степан Мишанич, зосереджуючись на естетичних і функціональних ознаках твору.
Авторську літературну казку в українській літературі писали Іван Франко, Леся Українка і Марко Вовчок у дев’ятнадцятому столітті. У двадцятому до жанру зверталися Всеволод Нестайко і Богдан Чалий. Різниця між дослідниками і письменниками тут принципова. Перші фіксують і класифікують уже наявний фольклорний матеріал, другі створюють новий текст, який фольклорним джерелом не є навіть тоді, коли запозичує фольклорні мотиви.
«Давня казка» Лесі Українки показує цю межу особливо чітко. Сюжет про співця і володаря вигаданий: авторка не переказувала наявний фольклорний матеріал, а створила власну історію. Твір має точну дату створення та єдиний авторський текст, варіантів яких не існує. Зміни в текст під час редагування вносила лише сама авторка, тоді як фольклорний твір продовжують змінювати безіменні оповідачі.
Спільні риси обох видів
Обидва види казки будуються на художньому вимислі, який ніхто не сприймає як буквальний опис дійсності. В обох діють фантастичні істоти й звірі з людськими рисами, обидва завершуються перемогою добра над злом. У обох може бути присутня повчальна думка, прямо не сформульована. Це спільне коріння плутає межу для нефахового читача: за сюжетом і тоном народна казка та стилізована під неї літературна казка можуть бути невідрізнимі.
Розрізняє їх те, що не видно в самому сюжеті: статус тексту. Стилізація під фольклор, як у казках Ганса Крістіана Андерсена чи Всеволода Нестайка, лишається авторським твором, бо має видавничу історію і захищена авторським правом так само, як роман чи повість того самого автора.
Де межа розмивається
Класифікація не покриває всі випадки однаково чисто. Кумулятивні сюжети на кшталт «Колобка» не вписуються в жодне універсальне визначення казки: сюжет тримається на повторенні однотипної дії до кульмінаційного зриву, без класичної боротьби антагоністів. Фольклористи прямо визнають, що єдиного визначення, яке охопило б усі жанрові різновиди, не існує.
Другий спірний випадок: сучасний упорядник записує казку зі слів оповідача і публікує без літературної обробки, зберігаючи мовні особливості мовця. Формально в такого тексту є ім’я публікатора, але змісту він не створював. Приписувати йому авторство в тому самому сенсі, що й Андерсену чи Франку, некоректно. Правильніше говорити про записану народну казку з відомим збирачем, а не про літературну казку.
